Кава для панянок від Катерини

  Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі, чи може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність. Ліна Костенко.

  Автор ілюстрації - Lisa Aisato Я плачу, не тому що я слабка. Боюся, не тому що мені страшно. Пекельно розривається душа Від того, як тоді було прекрасно. Від того, як чудово зацвів сад, А я не можу цьому порадіти. Цей світ завмер, три місяці назад, А в лютому ж не можуть цвісти квіти. Мій мужній воїн, я біля ікон, Сльоза з очей давно не висихає, Але я знаю, що з тобою Бог І він тебе від куль оберігає. Я ангелів прошу, летіть на схід, Мене тут не потрібно захищати. Молю, щоб Бог ваше життя зберіг, А нас навчив любити та прощати. Цей біль мине, ти просто щиро вір, Бо все в житті по вірі нам дається. Автор - Христина Сливчук

80 приголомшливих пейзажів олійними фарбами від сучасної американської художниці імпресіоністки Ерін Хенсон ( Erin Hanson) Ти це не твій вік Не розмір одягу, якій ти носиш, Не твоя вага Чи колір твого волосся Ти не твоє ім'я, Або ямочки на твоїх щоках, Ти це всі книги, які читаєш, І всі слова, які говориш, Ти це осиплість твого ранкового голосу, І посмішки, які ти намагаєшся приховати, Ти дзвінкість твого сміху, І кожна твоя сльозинка, Ти це пісні, які так голосно співаєш, Наодинці, Всі місця, де колись була, І те місце, що ти називаєш домом, Ти те, у що віриш, І люди, яких ти любиш, Ти фотографії які зберігаєш, І майбутнє, про яке ти мрієш, Ти створена з такої краси, Але, здається, ти забула про це, Коли вирішила, що ти це ті фальшиві «ні», Якими ти не є. Автор -   Ерін Хенсон Переклад - Maria Grishko

Ілюстратор - Вікторія Проців (м. Львів) Лежать сніги. Я виглядаю весну. Вона десь там, де змерзли солов'ї. Вона іде... І я тоді воскресну. Я жду її. А може, не її. Я жду себе. Не знаю, чи діждуся, бо це ж не я в ці тоскні вечори! Соснові плечі вивірка обтрусить, стрічати весну вийдуть явори. Вона іде - півнеба над плечима. І я іду - проз мертвий живопліт. У вікон призьби тануть під очима. Сидить на призьбі гофманівський кіт. #Ліна_Костенко

Художниця - Ніно Чакветадзе (Грузія)   ВПАДЕ НА БІЛІ КРИЛА БІЛИЙ СНІГ.... Впаде на білі крила білий сніг.... І ангелом я стану так для тебе... А ти опісля пройдених доріг Не зможеш вже піти тоді від мене! Засніжить, замете усе любов... Я крила відкладу для відпочинку... І мовою найкращою із мов Тобі віддам я серця половинку! Впаде на білі мрії білий сніг... Вдягнуся я у магію жіночу... "Ну як ти так без мене жити міг?!" - Я солодко для тебе прошепочу! © Христина Кравчишин

  Маленький полив"яний  глечик для води стояв на столі. У кутку кімнати на ліжку був хворий, який мучився ​​спрагою. "Пити! Пити ... " - щохвилини просив він. Але родичі пішли у справах, залишивши його одного. Благання хворого було таке жалібне, що навіть глечик не витримав. Він переповнився жалем і, докладаючи неймовірних зусиль, підкотився до ліжка хворого, зупинившись біля самої його руки. Хворий розплющив очі,  погляд його впав на глечик. Від цього видовища він здивувався і йому нібито полегшало. Зібравши всі свої сили, хворий підняв глечик і притиснув його до гарячих від жару губ, але тільки тут зрозумів, що глечик порожній! Останні сили хворий витратив на те, щоб жбурнути глечик у стіну. Той розлетівся на шматки глини. Порада.  Не будьте схожими на хворого - не перетворюйте у шматки глини тих, хто прагне допомогти. Навіть якщо ці спроби марні, оцініть гідно їхні зусилля.

  Ранок. Тринадцяте знову. Світле і темне число. День приміряє обнову. Коник - вуздечку й сідло. Пташка - літає, літає. Стелиться перший туман. Вже деревій відцвітає. Вже мохом вкрився паркан. Сонячно. Ще не похмуро. Ще не спіткала пітьма. Ще не накрила зажура І не торкнулась зима. Ще черевик без шнурівок. Ще в полі соняшник жнуть. Та незабаром корівок З поля в село поженуть. Та незабаром всі мухи Ляжуть в шпаринах спать. Жовті впадуть завірюхи Й будуть літать, літать. Ну а сьогодні хай сяє Ця неповторна мить. Хай нас ніщо не лякає. Хай нам ніщо не болить. Г.Потопляк. 2019.

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно – відстані і час. Я вже забула. Не моя провина, – то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно – музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! Ліна Костенко

  На все свій час. Після снігів - весна Після грози - затишшя і покора. Вночі - безмежна всюди тиша. І вже не в моді бабина комора. І вже в минуле відійшли серпи. Давно забуті ступи й коромисла. Та й і сьогодні як нам без сапи. Та й і сьогодні райдуга нависла. І плаче пугач, і кричить сова. Літає пух з кульбаби золотої. Болить на дощ і вітер голова І спокій йде від проскурки святої. На все свій час. Та лиш не на любов. Вона одна керує цілим світом. Вона хвилює ріки, нерви, кров І пахне вічно полиновим цвітом. Любов живе в колисці, в молоці. У серці матері, і діда, і дитини. Вона сльозою ллється по лиці І червоніє кущиком калини. Народжується, плаче, жебонить. Торкається, хвилюється, світає. Любов і на дорозі може жить, Вона і без повітря не вмирає. Г.Потопляк. 2020

  Ця історія трапилася в Китаї, у часи Лао-цзи. У селищі жив дуже бідний старець, але навіть монархи заздрили йому, бо у старого був прекрасний білий кінь. Царі пропонували за коня казкову ціну, але старець завжди відповідав відмовою. Одного ранку коня не виявилося в стайні. Зібралося все село, люди співчували: - Дурний старий. Ми знали, що одного разу коня вкрадуть. Краще було б продати його. Яке нещастя! Старий, сміючись, відповів: - Не поспішайте з висновками. Просто скажіть, що коня немає в стайні - це факт. Не знаю, нещастя це чи благословення, та й хто знає, що буде далі? Через пару тижнів кінь повернувся. Він не був вкрадений, просто вирвався на волю. І не просто повернувся, а привів із собою дюжину диких коней з лісу. Збіглися сусіди навперебій твердили: - Ти мав рацію, старий. Прости нас, нам невідомі шляхи Господні, але ти виявився більш прозорливий. Це не нещастя, це благословення. Старий усміхнувся: - Знову ви заходите занадто далеко. Просто скажіть, що кінь повернувся....

З днем народження, вельмишановна пані Ліно!    "Кричали ледарі: "Нам лідера! Хоч поганенького! Аби!" На цю біду немає лікаря... Не дай Бог, бути лідером юрби! Шакали знову ошукали, тепер вони вже не шакали, тепер вони: то "за", то "проти", то шахраї, то патріоти. Доборолися! Добалакались! Досварилися, аж гримить! Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить: від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б'ють, від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?! Популяція! Нація! Маси! І сьогодні, і вчора, й колись українського пекла гримаси упеклися мені. Упеклись! Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство, і віки без голів'я вогонь, - хай він спалить усе це нікчемство, українського пекла вогонь!"                    Л. Костенко

  Художник - Анна Корольова Ангелику, ангелику, розправ дитячі крила. Щоб світ набрався мудрості Ісуса і Ярила. Щоб люди не тривожились, щоб діти не тремтіли. Щоб пташечки веснянії сміятися хотіли. Ангелику, маляточко, тримай мене незримо. За пальчики, за рученьки надійно, невломимо. Навколо стільки холоду, пожеж і злої піни. Навколо аномалії. Заходь, заходь у сіни. Я відчиняю хвірточку і двері до господи. Заходь, неси до темряви промінчики свободи. І крихту миру, спокою. І мисочку узвару. І дітям, божим янголам, солодкого нектару. Прошу тебе, молю тебе і каюся, і каюся. І жити вірно, праведно я дуже намагаюся. І бачу зими з веснами. І чую грім із лайкою. І осінь свою пізнюю підв"язую я крайкою. Сьогодні час замислитись, час діяти, поститися. Сьогодні треба голосно до неба помолитися. І вижити, і вистоять. Бо "разніца" велика... Різдво, Різдво, мій янголе, у Бога-Чоловіка. Автор - Галина Потопляк, 2020.

  Американський сучасний художник - Роберт Дункан Зима в забутті. Зима на картинці... І рік молодий нам приносив гостинці. І сніг у дворі, в саду, на загаті. І тепло і затишно в батьковій хаті. Бабусина хустка навхрест попідруки. І валянки биті носили онуки. І валянки шиті, і шуби з цегейки. Поглянеш на фото і думаєш - "фейки". А це все було. Давно? Та не дуже. Мороз десь за двадцять і вітер знай струже. І сніг то летить, а то крутить цигарку І лізе, і лізе в малесеньку шпарку. А діти на лижах. А діти з санками. А небо світає. А небо з димами. Трубою йде дим - до дюді і снігу. А котиться долом - то це на відлигу. І віник при вході. З фанери лопата Чекає на руки і мами, і тата. Бо снігу по пояс, бо криги півметра. Одягнеш кожуха, під нього ще й светра. Були колись зими. Весною бурульки. І діти сковзались як вилізли з люльки. І бабця ступити ногою боялась. А зимонька біла сміялась, сміялась. Автор - Галина Потопляк.

  Світанок Ця ніч мине. І темрява відступить. Нехай здається, що життя так лупить, Що сил немає, і навколо - пекло. Та йде світанок. Він вже недалеко. А перед ним завжди темніше небо. Все це - життя. Все витримати треба. І це свобода, що не говори: Радіти світлу, вранішній зорі, Стрічати день і проводжати вечір. Нехай усе й відразу - та на плечі! Немов тягар, що нести нам несила... Але поглянь! Земля яка красива! Все перемелеться. Із борошна отого Собі хлібину спечемО в дорогу. В нову дорогу. До нових вершин. Живи цей день, немов би він один! Один - єдиний! І найкращий в світі! Заради нього варто все стерпіти... Так кожен день. І кожен вечір, й ранок... Хай чорна ніч. Але який світанок! Автор - Оксана Бохонко

Каштанове листя осіннє – Прозоре й сумне… Мов золота чистого краплі Од сонця лишились… А нині – вже вечір… Темніє… Сніжком сипоне – І золото згасне… І стане коричневим пилом. О Мить… Зупинися… Ти в серці моєму тепер Мов фото на пам’ять: Ліхтар, що підсвічує Осінь… Безжально-коротке життя – Хтось незримо помер… То – золото серця блищить У каштанових косах.    © Вікторія Івченко м. Київ, жовтень, 2016 р.

Чорні тюльпани - улюблені квіти мого татуся... ПОМИНАЛЬНИЙ Спочивайте з миром. Спочивайте з Богом. Там, де ви, затишно. Тут, де ми, вітри. В нас тривога всілась прямо за порогом. Степінь пандемії множиться на три. Осінь серце гріє, видалась погожа. Жовтень залишає золоті ліси. Відцвіли і мальви, відцвіла і рожа. І не чути поруч пташок голоси. Спочивайте, рідні. Час вас пом"янути. І принести свічку - Божу благодать. На могилі тата натрусити рути. На могилі мами - просто помовчать. В пам"яті картини щастя поруч з вами. Радості і тиші, музики й пісень. Ну а нині осінь з щирими сльозами. І ось цей самотній поминальний день. Спочивайте, рідні. За усе пробачте І молитву щиру знову й знов прийміть. Ви, дощі косії, під хрестом поплачте, Ви, вітри колючі, в ніженьки впадіть. Г.Потопляк.

Осінь, панство, осінь... Пробуйте на дотик... Оцініть на вигляд легкість позолоти... А зірок у ріках, як ікри у нерест. Осінь, панство, осінь... Цей опалий шел ест... Ці самотні звуки у мотиві скрипки, Концертує вечір у люстерку шибки... А вітри-вітриська просто баламути... Дощ, неначе Гамлет - бути чи не бути? І вина, як дива хтось налив у грона... Як шматочок сиру - місяць... Ніч - ворона... Осінь, як лисиця вибігла із байки... Дим на ворожіння у мольфара з файки, Сном по золотому вишите убранство.... Осінь... Просто осінь... Не чекали, панство?   Богдан Томенчук

Коли дерева в листі золотому, Хай не тривожить ранків сивина. Хай вечір кличе із доріг додому. А ти іди, повільно, та іди. З тобою осінь і вітри-буяни. Солодкі яблука і мовчазні сади. З тобою сонце і густі тумани. Коли заколе десь, то ти скривись. Коли заплаче хтось, то ти підтримай. Ти на порозі юності спинись. Ти лишень голосно дверми не гримай. Щоб не сполохать пташку золоту. Не потривожить батька й рідну неньку. Ти не зважай на холод і сльоту. Ти поцілуй бабусеньку стареньку. Ти притулись рукою до стіни. Відчуй тепло від маминої печі. Почуй крізь щем як шепчуть ясени Й кладуть тобі свою любов на плечі. А потім далі йди, набравшись сил. Твоя дорога ще така далека. Хай під ногами квітне дев"ясил. Хай в небі витанцьовує лелека. Хай осінь тобі сили додає, Зима народить мрії-сподівання. Хай вітер гладить руку, а не б"є. Хай сонце зійде і розбудить зрання. Автор - Г.Потопляк

  Душа не спить і тіло не дрімає. Холодна хвиля з півночі іде. А літо вже в куточку спочиває. І скоро горобина обпаде. Обтруситься, обсиплеться та й вклякне На грядці перезріла лобода. І небо голубе поволі зблякне. І потемніє у ріці вода. Душа не спить, ще виспиться зимою. Ще буде тишу віником будить. І осінь близько. Осінь вже зі мною. Ось чуєш як світанок холодить. Як падає роса на жовті квіти. Туман повзе, ховається в полин. Готуються іти до школи діти. Та чи ж підуть, коли ще карантин. Промчало літо і не оглянулось. Як день один, як подих, тепла мить. Зробило фото, з нього посміхнулось. І вже бадилля в борознах димить. І вже Пречиста скоро, вже Успіння. Життя, як птах, снує туди-сюди. Вже сиплеться із маківки насіння. Вже мало предосінньої води. Душа не спить. Вона ж бо є невтомна. Страждає, вірить, любить. Бо ж свята. І вже кропива не пече дводомна. І вже в повітрі зріє гіркота. Автор - Галина Потопляк.

Подруженьки, які наші літа?!  Поспішно літо тисне на педалі. Минають дні, минають і свята. І молодість все далі, і все далі.  А ми ось тут, на перехресті жнив.  На роздоріжжі радості і болю.  Хтось поруч є, а хтось і не дожив.  Недолюбив, ненакупався вволю.  А ми ось тут із мріями й жалЕм.  Із болями, що оселились в серці.  У кожного з нас дюжина проблем.  У кожного до щастя свої дверці.  Але в нас спільні небо і поля.  Війна на сході, covid -19.  Наша столиця, батьківська земля.  Підкова на стіні й число тринадцять.  І Новий рік, і Паска, і Різдво.  Подруженьки, ми немовлята світу.  Ми носимо матусеньки шитво І пам"ятаємо накази Заповіту.  І наші сльози - відблиски душі.  І наші мрії - на ногах до смерті.  Подруженьки, ми рідні, не чужі.  Зустрілись у фейсбучній круговерті.  Автор - Галина Потопляк