Кава для панянок від Катерини

  Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить:  – Людино, підожди! О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! Одна пташина так мене просила! Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива. Ліна Костенко

  Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі, чи може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність. Ліна Костенко.

Ілюстратор - Вікторія Проців (м. Львів) Лежать сніги. Я виглядаю весну. Вона десь там, де змерзли солов'ї. Вона іде... І я тоді воскресну. Я жду її. А може, не її. Я жду себе. Не знаю, чи діждуся, бо це ж не я в ці тоскні вечори! Соснові плечі вивірка обтрусить, стрічати весну вийдуть явори. Вона іде - півнеба над плечима. І я іду - проз мертвий живопліт. У вікон призьби тануть під очима. Сидить на призьбі гофманівський кіт. #Ліна_Костенко

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно – відстані і час. Я вже забула. Не моя провина, – то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно – музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! Ліна Костенко

З днем народження, вельмишановна пані Ліно!    "Кричали ледарі: "Нам лідера! Хоч поганенького! Аби!" На цю біду немає лікаря... Не дай Бог, бути лідером юрби! Шакали знову ошукали, тепер вони вже не шакали, тепер вони: то "за", то "проти", то шахраї, то патріоти. Доборолися! Добалакались! Досварилися, аж гримить! Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить: від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б'ють, від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?! Популяція! Нація! Маси! І сьогодні, і вчора, й колись українського пекла гримаси упеклися мені. Упеклись! Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство, і віки без голів'я вогонь, - хай він спалить усе це нікчемство, українського пекла вогонь!"                    Л. Костенко

Автор  Lisa Aisato Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце і на трави. Наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми. А ми минаєм…ми минаєм…так-то… А час – це тільки відбивання такту. Тік – так, тік – так…і в цьому вся трагічність. Час – не хвилини, час – віки і вічність. А день, і ніч, і звечора до рання – це тільки віхи цього проминання. Це тільки мить, уривочок, фрагмент. Остання нота ще бринить в повітрі, – дивися: Час, великий диригент, перевертає ноти на пюпітрі. # ЛінаКостенко

... А жінка буває тривожна, як осінь. То дихає вітром, то ласки попросить, То болю завдасть, а то вигоїть рани, Листочком у світ полетить за коханим. А осінь в природі – це завжди, як диво, Так само і жінка: буває вродлива. Буває примхлива, буває зрадлива... Нехай тільки кожна з них буде щаслива... © Ліна Костенко

Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар,  продавалися різні Долі. Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хто купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони. Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним. Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась. Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче. – А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо,  – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе. – То хто ж ти така? Як твоє ім’я?  Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться,  – у ме...

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, – XX вік! – а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла. Ліна Костенко

  Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль, І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману, перемотує літо на чорні котушки тополь, шиє голим полям нескінченну сорочку з туману. Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль? Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині? Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! — І хитає над шляхом порожні гнізда грачині. © Ліна Костенко

  Художник - Ольга Громова Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! — і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!   Ліна Костенко (ювілей)