Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі, чи може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність. Ліна Костенко.
Про життя, про жінок, і про мене, зокрема...