Прицокало, прибилось, притекло, Припало, пригорнулось, причинилось, Заплакало і — никма утекло Чорняве полум'я з печальними очима. До телефону — він його не бачив. Хоч телефон — сюди-туди: нема! А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче, І груша з грушами прибилась до вікна. Прицокало, прибилось, прилюбилось… Узяв у голову, чи, може, так — приснилось! Чорняве полум'я, чорняву ту завію Узяв у душу, як блакитний сон. А чути плач — то плаче телефон, Просунувши у ніч свою холодну шию. 1959 © Микола Вінграновський
А ти сій квіти... Навіть якщо завтра – кінець світу. Загоюй рани людям і землі, Роби, що дав Господь можливість вміти. Пильнуй ланів, щоб були з хлібом на столі. Ділись, чим Бог послав, і витри сльози. Поплачем після Перемоги всі разом, Коли від крові вмиють землю теплі грози І мирна тиша увійде у кожен сон... А ти сій квіти... Навіть якщо завтра – кінець світу. Сади садок. Хай виростає до зірок. Служи землі. Цінуй, люби, лелій. Вона віддячить дітям І всім, хто хоче й вміє вільно жити. Сій квіти жовті, сині – різні, Щоби вони встелили всі шляхи, Якими повертатимуться грізні, Найкращі в світі наші вояки Додому, до родини і до щастя, Яке вимолюємо в Бога зараз всі. Сій хліб і квіти – всупереч напастям. Багато сій, щоб вистачило всім... Автор - Людмила Муріна