Кава для панянок від Катерини

Автор  Lisa Aisato Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце і на трави. Наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми. А ми минаєм…ми минаєм…так-то… А час – це тільки відбивання такту. Тік – так, тік – так…і в цьому вся трагічність. Час – не хвилини, час – віки і вічність. А день, і ніч, і звечора до рання – це тільки віхи цього проминання. Це тільки мить, уривочок, фрагмент. Остання нота ще бринить в повітрі, – дивися: Час, великий диригент, перевертає ноти на пюпітрі. # ЛінаКостенко

Жінки щасливі і нещасні, Жінки жагучі, як вогонь, Святі, гріховні і прекрасні, З пестливим доторком долонь, Із відчайдушною жагою, З глибоким світлом таїни, З бажанням зранити й загоїти І не позбутися вини, Що все не так, не так, як хочеться. Все менше лицарства й добра, І серцю вільно не пророчиться, Коли іде нечесна гра. Жінки жасминні й полинові, Розкішні, наче літній грім, В сльозах, в стражданнях і в любові – Що вас тримає в світі цім? Жінки у парі і без пари, Приручені і перелітні, Оті, самотністю покарані, Оті, що в дзеркалах розквітлі. Стаєте хижі, мов орлиці, Щоб зберегти від горя дім, І прокидаєтесь, як сниться Дитячий плач у світі цім.   Марія ЛЮДКЕВИЧ

Я налию у горнятко - ЩАСТЯ Зранку, коли сонечко зійде. Розпалю із доброти багаття, Нехай в дім, тихесенько зайде. Намалюю на листочку - ВІРНІСТЬ, Коли день постукає в вікно. Прожену всю злобу, підлість І спряду з любові волокно. Заплету із ніжності, товстезну косу Коли вечір підморгне мені. І в холодних волошкових росах, Простелю, всі поцілунки запашні. Заспіваю із турботи - колискову, Коли ніченька до мене прилетить. І складу букет із почуттів бузкових, Нехай в мене на столі стоїть. Подарую потім, по частинці, Коли ранок, знов прийде Запакую кожному в торбинці, Нехай теж в горнятко покладе.                                                      © Аліна Войтенко

Спакувала в валізу іще одну осінь. Стало важче нести. Стало більше "було". Ще одна павутинка заплуталась в коси, Ще одна борозенка зорала чоло . У букетику "буде" поменшало квітів, У молитвах ранкових побільшало слів. Щиро дякую Богу за рОки прожиті, За щасливі хвилини і ночі без снів. А з-за обрію сонце надії виносить, Будуть вЕсни і літо, і квіти в саду. Ще не фініш, я просто іще одну осінь Спакувала в валізу і далі піду. Спакувала в валізу іще одну Осінь... О.Грейнер

НАТХНЕННО-ПРИМХЛИВА Ця осінь сьогодні натхненно-примхлива, Їй вітер шепоче звабливі слова. Я вкотре милуюсь народженням дива. Ця осінь сьогодні жива. Ця осінь сьогодні окрилена й вільна, А вітер для неї, мов бажаний гість. "Мабуть, я від щастя здаюсь божевільна!", - Так осінь мені відповість. Ця осінь розкішна і лагідний вітер Насправді такі і далекі, й чужі. Сховаю цей Богом сотворений витвір У скриньку своєї душі. © Христина Кравчишин

... А жінка буває тривожна, як осінь. То дихає вітром, то ласки попросить, То болю завдасть, а то вигоїть рани, Листочком у світ полетить за коханим. А осінь в природі – це завжди, як диво, Так само і жінка: буває вродлива. Буває примхлива, буває зрадлива... Нехай тільки кожна з них буде щаслива... © Ліна Костенко

Жили-были, вaрили кашу, закрывали на зиму банки. Как и все, стaновились стaрше. На балконе хранили санки, под кроватью коробки с пылью и звeздой с новогодней ёл ки. В общем, в принципе - не тужили. С рaсстановочкой жили, с толком. Берeгли на особый случай платье бaрхатное с разрезом, два флакона духов от гуччи, фетра красного полотрeза, шесть красивых хрустальных рюмок и бутылку китaйской водки. А в одной из спортивных сумок надувную хранили лодку. Время шло, выцветало платье, потихоньку желтели рюмки, и в коробочке под кроватью угасала звезда от скуки. Фетр моль потихоньку ела, лодка сохла и рассыпалась. И змея, заскучав без дела, в водке медленно растворялась. Санки ржавились и рыжели. Испарялся закрытый гуччи. Жили, были, и постарели, и всё ждали особый случай. Он пришёл, как всегда, внезапно. Мыла окна, и поскользнулась. В тот же день, он упал с инфарктом. В этот дом они не вернулись. Две хрустальные рюмки с водкой, сверху хлеб, по квартире ветер. Полным ходом идёт уб...

Й скиглити також не треба, бо скарги твої недоречні, що десь там «корчує» ноги і ціни «скажені» аптечні… І не кажи ніколи: «…я тобі все віддала….» бо слухать твої «приколи» нестерпно, щоб ти це знала… Годі уже страждати, змирися, що ти бабуся. Навчися себе сприймати й любити навіть в кожусі… І перестань вкладати гроші у «крем – шпаклівку», пластику виробляти, краще купи путівку…. І не чекай подяки ти від дітей чи внуків, зайвого не патякай… Бери «старого» за руку, бо він один пам’ятає тебе молоду й красиву, й по своєму досі кохає хоча вже стару і сиву. Він може на нині єдиний кому ти по справжньому треба, тож не втрачай ті хвилини даровані Богом з неба. І пам’ятай, ти зробила все на що Божа воля. Хто завинив - простила… В кожного ж своя доля… Треба життя сприймати як небеса посилають… Молодість всім доступна, старість лиш обрані мають….                                        ...

Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар,  продавалися різні Долі. Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хто купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони. Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним. Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась. Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче. – А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо,  – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе. – То хто ж ти така? Як твоє ім’я?  Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться,  – у ме...

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, – XX вік! – а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла. Ліна Костенко

Бувають дні, які хотілось би поставити на повтор, Допиваючи каву ранкову, натискаючи клавішу play, Жодних рухів раптових, пильним поглядом в монітор. А чи ні, краще тілом мандруючи, поміж хвилей знайомих алей. Ті дороги так звичні й відомі, ті помилки прожиті давно, Їм логічне завершення мати, нам наданий життєвий урок. Старі спогади в пам"яті зринуть, в поєданні зі старішим вином, І солодким недугом постануть із прочитаних сторінок. Незліченний той час минулий, та, на жаль, не триває вічність, Завузький кругозір у людей в чиїй владі безмежний простір, Те, що мають псують і не цінять, лиш пізніш надають величність,Все тим дням, які хочеться так, все ж поставити на повтор. Автор: Ольга Варнавська

От-от Різдво...А сумно на душі... Зринають в пам'яті загублені у часі Ті давні дні,що сніг припорошив, Та слід на нім залИшився ще й досі... Це татів слід,що сіно ніс у дім, За звичаєм - на стіл,як і годиться. Щербатий місяць підглядав за ним, Розвісивши світильники-зірниці. Поскрипував різдвяний морозець. Світилась хата в паморозі вікон. КлубАми дихав в небо коминець. Скрадалась ніч,зіщуливши повіки. А в хаті мама поралась в той час. Вгинався стіл і пахло пампухами. В кутку - ялинка в сяянні прикрас. І чути десь вертеп з колядниками. З тих пір, здається, пронеслИсь віки!... В минуле вже не відчинити двері... Та щоріздва нагадують зірки Той татів слід і мамину вечерю. Валентина Матвіїв

Я осінь запрошу на кави філіжанку. Поставлю стіл у яблуневому саду. Накрию теплим пледом коліжанку, щоб не промерзла часом на біду... Шалено любимо яскравий романтизм. Ми стільки разом у житті зробили кроків, що над усе цінуємо ліризм... Ми ж бо ровесниці, подруги стільки років. Лора Янош@2016р . Сторінка автора на Фейсбуці: https://www.facebook.com/profile.php?id=100009253599457&hc_ref=ARQSHAKq8sJ0R0LScq5-9o1AzpSRnbWu4gK0npBUxn_nkM9wDHd1gz55Vsi8KO2ztYQ&fref=nf&__xts__[0]=68.ARCnc7G14VnPxhaFu4w7pC1w1xCB-mVayTJqlLuYzT4jdJTIDNY0CX_gw3kHpTD4OT6e0ALKTjKDC29AwAvtS4fTS3y109CbQMucxk8xoomZCj7dBH5u5ovP_7R_Qvwp3rpk7wUiGNy2WSQk2RiWENn2E7QyHaN5kUv4wvJw0c6SQ49epTNQzA&__tn__=CH-R

Художник - Старовойтова Н.В. Осінь — у барвистому намисті.  Як циганка — з бубоном в руці.  Поцілунок — чистий і вогнистий  на моїй зоставила щоці.  Не забуду: вчора в бубон била,  танцювала, дика і палка,  і, немов на картах, ворожила  на кленових зоряних листках. Я платив грошима їй немало,  потім серце вийняв — і віддав,  і вона мені тебе вгадала  так, як я того і забажав.  Де циганка? Де відьомські коси  у стрічках, квітках і дукачах?..  Так, тебе наворожила осінь  на кленових зоряних листках… Євген ГУЦАЛО

А що посієш, те колись пожнеш. А що промовиш - вилетить, як пташка. А що вчинив, то з тим ти і помреш. Несеш свій хрест, хоча нести так важко. Пожнеш і бурю, руйнівну грозу. Слова летять, як горобці у зграї. Ти зрониш гірку, мовчазну сльозу. Відчуєш спокій лише в ріднім краї. І твої вчинки, вічнії жнива, Снопами ляжуть, де зерно й полова. А твої гострі й лагідні слова - Це спокою й неспокою основа. І так живеш. Слова, як горобці. В житах ромин, волошка і метлиця. Дві зморшки заясніли на щоці. Ну а в душі і маки і липчиця. Ну а в душі щоденний урожай. Душа, хоч грішна, проситься до раю. О, Боже милостивий, не карай. Бо я щодня сама себе караю. Автор - Галина Потопляк. Профіль на ФБ  Galina Potoplyak https://www.facebook.com/profile.php?id=100005045595626&sk=wall&fref=gs&dti=200051983440910&hc_location=group_dialog

·  Люди трапляються без глибини, А бувають - без дна. Як би ти це перевірив, якби не пірнав? Як би знав? Люди бувають камінням, ламають хребти.  Та підставляєш їм спину, бо раптом і ти Каменем станеш для когось. Надгробним? Наріжним? Тим, що на серце лягає Чи в пазусі ріже? Тим, що жбурнуть у безвинного? Час розкидати. Тим, що зберуть і збудують алтар або хату? Тим, про який згодом будуть казати "скрижалі"? Як би ти це перевірив інакше? На жаль Чи на щастя. Іноді треба злетіти, щоб впасти. Іноді падають, щоб цінувати політ. В болю мільйони облич, та найбільше болить тим, хто здався. Люди бувають без світла, тепла, кольорів. Як би ти це перевірив, якби не горів? Якби не зігрів? Є люди-хащі і є люди-путь. Є люди-пам'ять і люди-забудь. Є люди-тиша і люди-слова. Як би ти знав це, якби не бував кожним із них в певний час, в певнім місці? Є люди-сонця, зірки, люди-місяці. люди із льоду, вогню, із води. Люди зі слави й ганьби. Кожен із них - то є...

Художник -  Л адо Тевдорадзе КОХАННЯ Захищу тебе від спеки – х м а р и н к о ю… Упаду на спраглу душу – д о щ и н к о ю… Заіскрюся в буйних травах – р о с и н к о ю… Загорюся у намисті – п е р л и н к о ю… Порятую згаслу ватру – ж а р и н к о ю… Загублюся в кучугурах – с н і ж и н к о ю… Щоб зігріти – стану в ковдрі в о р с и н к о ю… Засміюся – серед суму – с м і ш и н к о ю… Циферблат твій ощасливлю – х в и л и н к о ю… Доведу тебе до Храму – с т е ж и н к о ю… Зачеплюсь за твої вії – с л ь о з и н к о ю… Прихились до мого… серця – б и л и н к о ю… Стань моєю… лиш моєю половинкою! Василь Мошуренко ‎  

Доню, моя донечко, пелюсточок з квіточки, До твойого серденька прихилю ввесь світ, Небо з райдуг зіткане, та мільйони зірочок, Щастя мною зібране з тисячі орбіт! Я за тебе, крихітко, помолюся Богові, Хай засіє піснею все твоє буття, Хай мої молитвоньки будуть допомогою І шовками вишию стежечку в життя! Повплітаю в доленьку діамантом виткані Всі пісні, що співані, а до ніг бузки. Весноньки смарагдові солов*ями кликані, Мрії твої світлії загорну в казки. Доню моя, долечко, мого світу лелечко, Чебрецями затишно пристелю шляхи. Моя Ладо ніжная, щастя мого жменечка, Відмолю Орантою всі твої гріхи. Я тебе дитиночко, обдарую силою, Що врятує серденько від гіркот усіх, Ти у мене, дівчинко, маєш буть щасливою, Бо в рушник твій матінка вшила сонця сміх!!! Автор -  ‎ Таня Шугар-благодарна ‎  

Лелека.  Шупляк Олег А ЇЙ БИ ВОЛІ... А Їй би волі... А Їй би крила... Вона б додому Сама летіла. А Їй так мало Для щастя треба: А Їй би Маму І клаптик неба. А Їй би вітру, Що з України... А Їй би квітку, Що з полонини... А Їй би вдома Себе лишити... Життєву втому Кудись згубити... Бо вдома - вільна... Бо вдома - крила... Бо вдома - сильна... А там - безсила... Бо вдома - пташка, Яка літає.... А там... там важко... Там крил немає.... © Христина Кравчишин

Да, давным-давно, не в нашем веке, Тыщу лет назад, пожалуй, верных Боги дали крылья человеку - Одному из всех простых и смертных. Смог он песни петь под небесами, Видеть то, что никому другому Не дано вовек постичь глазами, Даже с крыши собственного дома. Но давным-давно, не в нашем веке, Сами люди, совесть не тревожа, Отрубили крылья человеку - Чтоб на всех других он был похожим, Чтобы не парил под облаками, Он, успевший на земле родиться. Мол, начнёт вдруг говорить стихами, И, не дай Бог, этим возгордится. Отрубили, порешили с миром: Дескать, он казнён за сумасбродство. И сказали, искорёжив лиру: - Крылья - настоящее уродство! ...Век сейчас другой. Другой,  но всё же Сколько в мире милых и постылых. А всего сильней меня тревожит Страшная позиция бескрылых. Их не взволновать цветочной завязью,   Не пронять их даже звездной пылью. У других они из чёрной зависти Отрубают трепетные крылья. И потом кричат, разбившись в доску,   Истово, безжалостно, как прежде, На любых...