Кава для панянок від Катерини

Весна не знала, що іде війна... Та й звідки знати їй, вона ж ВЕСНА. У неї свій одвічний календар, Одержаний від Сонця щедрий дар: Із вирію покликать журавлів, Щоб не цурались рідної землі. Збудить зернятко й сонний корінець, Прикрити листом кожен пагінець. Веселі фарби сипать навкруги. Квітчати квітом і сади, й луги. Щоб все навкруг буяло і цвіло, Щоб розквітало, квітло, ожило. Весна не знала, що іде в біду... Їй доведеться поросль молоду Ростити так, щоб лікувати рани, Що на землі залишили тирани. Вона не знала, що іде у біль... Що на полях гнилу болотну цвіль Корінням доведеться обкрутити Щоб не бур'ян там проростав, а квіти. Весна не знала... Просто йшла в свій час. Несла вона не тільки цвіт до нас. Несла надію, віру, сподівання, Що Всесвіт чує наші побажання. І буде Перемога! І ВЕСНА Світ обдарує милістю сповна. Та тільки радість полинова буде. Ніхто цей довгий лютий не забуде. Лідія Мищ енко

  Прицокало, прибилось, притекло, Припало, пригорнулось, причинилось, Заплакало і — никма утекло Чорняве полум’я з печальними очима. До телефону — він його не бачив. Хоч телефон — сюди-туди: нема! А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче, І груша з грушами прибилась до вікна. Прицокало, прибилось, прилюбилось… Узяв у голову, чи, може, так — приснилось! Чорняве полум’я, чорняву ту завію Узяв у душу, як блакитний сон. А чути плач — то плаче телефон, Просунувши у ніч свою холодну шию. 1965,  Микола Вінграновський

З хвилини на хвилину…  Завіє сніг і наш поріг, І в полі бадилину.  За ногу вхопить вітер дим, А сніг і дим завіє, щ е й білим язиком твердим Прилиже дим, як вміє. Хвоста розпушить курці сніг і  пожене за вітром, Останні яблучка із ніг з іб’є із віт над світом. До айстр останніх припаде г убами сніговими І тихо їм щось доведе, і  забіліє з ними… Під самим садом обрій ліг н а сіру павутину… Вже неминуче буде сніг з  хвилини на хвилину… Микола Вінграновський

  Осіння жінка, скільки в ній тепла. І скільки мудрості в очах, думках і діях. Її весна давно вже відцвіла. Попереду зима у сніговіях. Осіння жінка в шалі до колін. В картатому пальті із кашеміру. На пальчику в перстенику рубін, А навкруги повітря з еліксиру. Бо це вже осінь, це її пора. Усе вона посіяла й зібрала. Вже виросла шовковая трава, Уже вона й під вишнею зів'яла. А жінка йде, а вітер дме в лице. А кроки вже не ті, хода повільна. А осінь пише долю олівцем І тисне серденько сорочечка натільна. І погляд ловить фальш і пустоту. Раніше фальш вона не помічала. І бачить стежку в зими золоту - Такої теж вона ще не топтала. Осіння жінка. Скільки в ній життя. Історій про кохання, дружбу й зраду. Попереду все більше каяття. А сто гріхів - вони уже позаду. Г. Потопляк.

  Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить:  – Людино, підожди! О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! Одна пташина так мене просила! Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива. Ліна Костенко

  Гурт "Еней" (Польща) присвятив пісню "Біля тополі" українським військовим, які загинули за Україну... Дай, Боже, пережити цю війну, Не впасти духом, не зламатись. Дай, Боже, не пізнати чужину, У ріднім домі миру дочекатись. Дай, Боже, лиш надійне укриття, Від куль ворожих і ракет у небі. Дай, Боже, зберегти своє життя, Щоб іншим помагати у потребі. Дай, Боже, сили, витримки подай. І щоб зневіра потайки не кралась. Дай, Боже, захистити рідний край, Щоб наші діти жити тут зостались. Дай, Боже, світлої надії на добро, І на Твою одвічну справедливість. Прийде кінець, розвіється все зло І зійде на Вкраїну Божа милість. Наталія Кішовар (Черній)

Коли ти почнеш фарбувати волосся для того, щоб просто не бути сивою тоді я спитаю «скажи чи вдалося поруч зі мною стати щасливою» коли ти почнеш розбавляти мартіні для того, щоб просто не бути п’яною тоді я спитаю тебЕ на коліні «скажи чи була ти зі мною коханою» і нехай я ніколи не питиму пива і нехай я постійно вставатиму зрАна лиш би тільки почути твоє «я щаслива» лиш би тільки почути твоє «я кохана»... (с ) Dmytro Oryshkevych

  Я з тих жінок, В яких завжди все добре! Навіть, коли від болю стигне кров... І, коли серце від образи стогне, Я посміхаючись щиро... Знов і знов... Я з тих жінок, В яких завжди все супер! І про яких розказують байки... Яких не люблять ненависні люди, Бо не такі ми зовсім, як вони! Я з тих жінок, В яких завжди все класно! Які сміються щиро аж до сліз... Які радіють теж чужому щастю І моляться, щоб Бог усіх беріг... Я з тих жінок, яких усе "в ажурі"... Завжди... Хоч забинтована душа... Не піддаємось жодній ми дресурі Хоч зранені, та сильні в нас серця. Я з тих жінок, Які завжди щасливі ! Де б не були ми, Де б ми не жили.... І наша сила у любові й вірі... Нас обіймає сам Господь крильми! Автор Анна Головач

  І коли буря стихне, ти сам не зрозумієш, як зміг пройти крізь неї та вижити. Ти навіть не одразу повіриш, що вона справді відступила. Зрозуміло буде лише одне. Ти вийдеш із цієї бурі не таким, яким був до неї. У цьому є сенс бурі. Харукі Муракамі

Спакувала в валізу іще одну осінь. Стало важче нести. Стало більше "було". Ще одна павутинка заплуталась в коси, Ще одна борозенка зорала чоло. У букетику "буде" поменшало квітів, У молитвах ранкових побільшало слів. Щиро дякую Богу за роки прожиті, За щасливі хвилини і ночі без снів. А з-за обрію сонце надії виносить, Будуть весни і літо, і квіти в саду. Ще не фініш, я просто іще одну осінь Спакувала в валізу і далі піду. О.Грейнер

  Сьогодні осінь Увійшла в село. Труснула у травицю Яблук з грушками, Туманом Ранку сповила чоло І усміхнулась Сонячно й натруджено. Пробігло літо, Ніби й не було. Вже ластівки Збираються у вирій. Нехай ця осінь Буде на добро, Нехай нарешті, Дні прийдуть щасливі. Ми прожили Такий буремний рік: Він нас змінив – Колишніми не стати! Минають дні, Колись минуть роки, Та серце завжди Буде пам'ятати Все, що спізнали: Кривду і любов... І нам уже Ніколи не забути: Міста скалічені, Ув'язнений АЗОВ І той страшний, Кривавий місяць Лютий. © Світлана Перч

  Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі, чи може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність. Ліна Костенко.

  Автор ілюстрації - Lisa Aisato Я плачу, не тому що я слабка. Боюся, не тому що мені страшно. Пекельно розривається душа Від того, як тоді було прекрасно. Від того, як чудово зацвів сад, А я не можу цьому порадіти. Цей світ завмер, три місяці назад, А в лютому ж не можуть цвісти квіти. Мій мужній воїн, я біля ікон, Сльоза з очей давно не висихає, Але я знаю, що з тобою Бог І він тебе від куль оберігає. Я ангелів прошу, летіть на схід, Мене тут не потрібно захищати. Молю, щоб Бог ваше життя зберіг, А нас навчив любити та прощати. Цей біль мине, ти просто щиро вір, Бо все в житті по вірі нам дається. Автор - Христина Сливчук

80 приголомшливих пейзажів олійними фарбами від сучасної американської художниці імпресіоністки Ерін Хенсон ( Erin Hanson) Ти це не твій вік Не розмір одягу, якій ти носиш, Не твоя вага Чи колір твого волосся Ти не твоє ім'я, Або ямочки на твоїх щоках, Ти це всі книги, які читаєш, І всі слова, які говориш, Ти це осиплість твого ранкового голосу, І посмішки, які ти намагаєшся приховати, Ти дзвінкість твого сміху, І кожна твоя сльозинка, Ти це пісні, які так голосно співаєш, Наодинці, Всі місця, де колись була, І те місце, що ти називаєш домом, Ти те, у що віриш, І люди, яких ти любиш, Ти фотографії які зберігаєш, І майбутнє, про яке ти мрієш, Ти створена з такої краси, Але, здається, ти забула про це, Коли вирішила, що ти це ті фальшиві «ні», Якими ти не є. Автор -   Ерін Хенсон Переклад - Maria Grishko

Ілюстратор - Вікторія Проців (м. Львів) Лежать сніги. Я виглядаю весну. Вона десь там, де змерзли солов'ї. Вона іде... І я тоді воскресну. Я жду її. А може, не її. Я жду себе. Не знаю, чи діждуся, бо це ж не я в ці тоскні вечори! Соснові плечі вивірка обтрусить, стрічати весну вийдуть явори. Вона іде - півнеба над плечима. І я іду - проз мертвий живопліт. У вікон призьби тануть під очима. Сидить на призьбі гофманівський кіт. #Ліна_Костенко

Художниця - Ніно Чакветадзе (Грузія)   ВПАДЕ НА БІЛІ КРИЛА БІЛИЙ СНІГ.... Впаде на білі крила білий сніг.... І ангелом я стану так для тебе... А ти опісля пройдених доріг Не зможеш вже піти тоді від мене! Засніжить, замете усе любов... Я крила відкладу для відпочинку... І мовою найкращою із мов Тобі віддам я серця половинку! Впаде на білі мрії білий сніг... Вдягнуся я у магію жіночу... "Ну як ти так без мене жити міг?!" - Я солодко для тебе прошепочу! © Христина Кравчишин

  Маленький полив"яний  глечик для води стояв на столі. У кутку кімнати на ліжку був хворий, який мучився ​​спрагою. "Пити! Пити ... " - щохвилини просив він. Але родичі пішли у справах, залишивши його одного. Благання хворого було таке жалібне, що навіть глечик не витримав. Він переповнився жалем і, докладаючи неймовірних зусиль, підкотився до ліжка хворого, зупинившись біля самої його руки. Хворий розплющив очі,  погляд його впав на глечик. Від цього видовища він здивувався і йому нібито полегшало. Зібравши всі свої сили, хворий підняв глечик і притиснув його до гарячих від жару губ, але тільки тут зрозумів, що глечик порожній! Останні сили хворий витратив на те, щоб жбурнути глечик у стіну. Той розлетівся на шматки глини. Порада.  Не будьте схожими на хворого - не перетворюйте у шматки глини тих, хто прагне допомогти. Навіть якщо ці спроби марні, оцініть гідно їхні зусилля.

  Ранок. Тринадцяте знову. Світле і темне число. День приміряє обнову. Коник - вуздечку й сідло. Пташка - літає, літає. Стелиться перший туман. Вже деревій відцвітає. Вже мохом вкрився паркан. Сонячно. Ще не похмуро. Ще не спіткала пітьма. Ще не накрила зажура І не торкнулась зима. Ще черевик без шнурівок. Ще в полі соняшник жнуть. Та незабаром корівок З поля в село поженуть. Та незабаром всі мухи Ляжуть в шпаринах спать. Жовті впадуть завірюхи Й будуть літать, літать. Ну а сьогодні хай сяє Ця неповторна мить. Хай нас ніщо не лякає. Хай нам ніщо не болить. Г.Потопляк. 2019.

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно – відстані і час. Я вже забула. Не моя провина, – то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно – музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! Ліна Костенко

  На все свій час. Після снігів - весна Після грози - затишшя і покора. Вночі - безмежна всюди тиша. І вже не в моді бабина комора. І вже в минуле відійшли серпи. Давно забуті ступи й коромисла. Та й і сьогодні як нам без сапи. Та й і сьогодні райдуга нависла. І плаче пугач, і кричить сова. Літає пух з кульбаби золотої. Болить на дощ і вітер голова І спокій йде від проскурки святої. На все свій час. Та лиш не на любов. Вона одна керує цілим світом. Вона хвилює ріки, нерви, кров І пахне вічно полиновим цвітом. Любов живе в колисці, в молоці. У серці матері, і діда, і дитини. Вона сльозою ллється по лиці І червоніє кущиком калини. Народжується, плаче, жебонить. Торкається, хвилюється, світає. Любов і на дорозі може жить, Вона і без повітря не вмирає. Г.Потопляк. 2020