Кава для панянок від Катерини

  А ти сій квіти... Навіть якщо завтра – кінець світу. Загоюй рани людям і землі, Роби, що дав Господь можливість вміти. Пильнуй ланів, щоб були з хлібом на столі. Ділись, чим Бог послав, і витри сльози. Поплачем після Перемоги всі разом, Коли від крові вмиють землю теплі грози І мирна тиша увійде у кожен сон... А ти сій квіти... Навіть якщо завтра – кінець світу. Сади садок. Хай виростає до зірок. Служи землі. Цінуй, люби, лелій. Вона віддячить дітям І всім, хто хоче й вміє вільно жити. Сій квіти жовті, сині – різні, Щоби вони встелили всі шляхи, Якими повертатимуться грізні, Найкращі в світі наші вояки Додому, до родини і до щастя, Яке вимолюємо в Бога зараз всі. Сій хліб і квіти – всупереч напастям. Багато сій, щоб вистачило всім... Автор - Людмила Муріна

  Я дякую Богу за ще одну осінь, За стрічку сріблясту в моєму волоссі, За стоптані туфлі, за зношені плАття, За жменьку золи із кохання багаття. За вЕсну, що вже недосяжно- далека, За літо, що в вирій поніс вже лелека, За душу, якій ще не віриться й досі, Що вогники айстр вже запалюють осінь. Змолочене жито вже й зібрана гречка, Хитається буднів похмурих вервечка. Між тиском і кавою йде суперечка, А у косметичці - рецепти й аптечка. На пару з безсонням частішають ночі І без причини - заплакані очі, Уже не зозуля - сорока скрекоче, А вперта душа в осінь вірить не хоче. А вперта душа заблукала у літі, Де спів солов'я і веселка в блакиті, Де щастя п'янке й міцно з'єднані руки, Де серце не знає ще болю розлуки. Блукає душа моя в юності й досі. Гукаю - крик губиться в різноголоссі... З сріблястою стрічкою смутку в волоссі Іду зустрічати життя свого Осінь... ХолОдить роса ноги стомлені, босі. Я дякую Богу...За Літо...За Осінь... О. Грейнер Савич

  Жінки не зникають відразу - по краплі, по міліметру ... Потроху холонуть їх фрази, і губляться десь фрагменти... Спочатку в них гаснуть очі, і більше не світять блиском, Вони наче зорі ночі - далекі стають, хоч і близько... А далі зникає радість, і сміху змовкає дзвіночок, І все, що ще має вартість, ховається в серця куточок... Частіше мовчить, безмовно, свій погляд кудись відводить, "Щось трапилось?"-" Просто втома"... Та з часом вона не проходить... Жінки не зникають відразу - вони наче кава, холонуть, Потроху прощають образи, й сльозами, як осінь мокнуть... Така ж і смачна, й ароматна, і вигляд чудовий має, Та інша, де діти правду, вже більше не зігріває... І, начебто, жінка та сама, та з часом помітно зміни, Знай, просто її не стало, вже майже до половини... Жінки не зникають одразу.... По краплі, по міліметру... Спочатку холонуть фрази... А далі холоне серце.... Автор Людмила Коротун

  Поспішає літо..Як і все життя… Час немов крізь сито все пересіва… Добре і погане…Радісне …Сумне.. Все минулим стане…Грішне і святе… Поспішає літо, ніби навмання … Всі дороги в осінь …Колеться стерня… І не зупинити часу, а ні мить… І болюче надто…Не переболить… Поспішає літо .. Хмуриться….Дощі… Не збулось багато…А могло б «Якби..»… Та війна жорстока…Люта ..Підла…Зла… Осінь близько-близько….А в душі зима….   11.08.2023                 Автор: Лариса Юсковець

  Нічна Берегиня. Художник - Шупляк Олег. Летять роки, мов цвіту пелюстки, На зміну дню приходить надвечір'я... Мудрішають і мрії, і думки, Милішає, у спориші, подвір'я... Цвіте біленько в косах сивина, У голові барометр оселився, А тут ще клята бісова війна Марнує нерви й час, що залишився. Я Богу вдячна, що я ще живу, Збираю врожаї й слова у ві'рші... Топчу' стежину і на ній - траву, Шепочу: "Господи, аби не гірше". Мені себе не шкода і не жаль, Я за дітей Всевишнього благаю: "Пошли їм чисту й мирну синю даль, Вділи на долю хоч краєчок раю. Щоби зазнали щастя на землі І щоб любов постукала у серце... Щоб діточки родилися малі, Щоби достатком повнилось відерце... Дай миру, Боже, цій святій землі, Верни живим додому дітям тата, Всім матерям віддай живих синів, Що зараз обіймають автомата. Прости нас, милий Боже, за гріхи, Бо на землі святих давно немає, Пошли усім, хто сіє - колоски, Діждатись дай усім, хто десь чекає... Над людом зглянься, відведи біду, ...

  Із бідою Паска ця, з гіркотою. Мішана з тривогою, із сльозою. А червоні крашанки в білій мисці - Діти ненароджені у колисці. Гірко плаче матінка в хаті-пустці, У руках зминаючи чорну хустку. Більше не спече вона паски сину, У бою нещадному він загинув. Не скуштують пасочки донька й внуки. Принесла ракета їм смерть у муках. Прилетіла клятая серед ночі... Гірким болем сповнені сині очі. В хаті залишилася самотою, У напівзруйнованій сиротою, І не пахне пасочка більше в домі. І не буде радості, свята в ньому. #ЛідіяМищенко

Художниця Оксана Руденко. "Код нації" Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Сипнути так щедро, як сіються квіти край тину. Навчи мене, Боже, не стратити в серці тепла І серед руїн не згубити у сòбі людину. Навчи, мене, Боже, посіяти жменю квітòк. У душах чужих хай квітують і ваблять красою. А зілля й полин заплести у цілющий вінок, Щоб гоїти рани, спричинені горем й війною. Навчи мене, Боже... Бо я вже німа і черства. І очі краси у весні майже не помічають. Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Хай зІ'йде воно. І хай квіти в душі розквітають. Людмила Галінська

Весна не знала, що іде війна... Та й звідки знати їй, вона ж ВЕСНА. У неї свій одвічний календар, Одержаний від Сонця щедрий дар: Із вирію покликать журавлів, Щоб не цурались рідної землі. Збудить зернятко й сонний корінець, Прикрити листом кожен пагінець. Веселі фарби сипать навкруги. Квітчати квітом і сади, й луги. Щоб все навкруг буяло і цвіло, Щоб розквітало, квітло, ожило. Весна не знала, що іде в біду... Їй доведеться поросль молоду Ростити так, щоб лікувати рани, Що на землі залишили тирани. Вона не знала, що іде у біль... Що на полях гнилу болотну цвіль Корінням доведеться обкрутити Щоб не бур'ян там проростав, а квіти. Весна не знала... Просто йшла в свій час. Несла вона не тільки цвіт до нас. Несла надію, віру, сподівання, Що Всесвіт чує наші побажання. І буде Перемога! І ВЕСНА Світ обдарує милістю сповна. Та тільки радість полинова буде. Ніхто цей довгий лютий не забуде. Лідія Мищ енко

  Прицокало, прибилось, притекло, Припало, пригорнулось, причинилось, Заплакало і — никма утекло Чорняве полум’я з печальними очима. До телефону — він його не бачив. Хоч телефон — сюди-туди: нема! А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче, І груша з грушами прибилась до вікна. Прицокало, прибилось, прилюбилось… Узяв у голову, чи, може, так — приснилось! Чорняве полум’я, чорняву ту завію Узяв у душу, як блакитний сон. А чути плач — то плаче телефон, Просунувши у ніч свою холодну шию. 1965,  Микола Вінграновський

З хвилини на хвилину…  Завіє сніг і наш поріг, І в полі бадилину.  За ногу вхопить вітер дим, А сніг і дим завіє, щ е й білим язиком твердим Прилиже дим, як вміє. Хвоста розпушить курці сніг і  пожене за вітром, Останні яблучка із ніг з іб’є із віт над світом. До айстр останніх припаде г убами сніговими І тихо їм щось доведе, і  забіліє з ними… Під самим садом обрій ліг н а сіру павутину… Вже неминуче буде сніг з  хвилини на хвилину… Микола Вінграновський

  Осіння жінка, скільки в ній тепла. І скільки мудрості в очах, думках і діях. Її весна давно вже відцвіла. Попереду зима у сніговіях. Осіння жінка в шалі до колін. В картатому пальті із кашеміру. На пальчику в перстенику рубін, А навкруги повітря з еліксиру. Бо це вже осінь, це її пора. Усе вона посіяла й зібрала. Вже виросла шовковая трава, Уже вона й під вишнею зів'яла. А жінка йде, а вітер дме в лице. А кроки вже не ті, хода повільна. А осінь пише долю олівцем І тисне серденько сорочечка натільна. І погляд ловить фальш і пустоту. Раніше фальш вона не помічала. І бачить стежку в зими золоту - Такої теж вона ще не топтала. Осіння жінка. Скільки в ній життя. Історій про кохання, дружбу й зраду. Попереду все більше каяття. А сто гріхів - вони уже позаду. Г. Потопляк.

  Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить:  – Людино, підожди! О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! Одна пташина так мене просила! Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива. Ліна Костенко

  Гурт "Еней" (Польща) присвятив пісню "Біля тополі" українським військовим, які загинули за Україну... Дай, Боже, пережити цю війну, Не впасти духом, не зламатись. Дай, Боже, не пізнати чужину, У ріднім домі миру дочекатись. Дай, Боже, лиш надійне укриття, Від куль ворожих і ракет у небі. Дай, Боже, зберегти своє життя, Щоб іншим помагати у потребі. Дай, Боже, сили, витримки подай. І щоб зневіра потайки не кралась. Дай, Боже, захистити рідний край, Щоб наші діти жити тут зостались. Дай, Боже, світлої надії на добро, І на Твою одвічну справедливість. Прийде кінець, розвіється все зло І зійде на Вкраїну Божа милість. Наталія Кішовар (Черній)

Коли ти почнеш фарбувати волосся для того, щоб просто не бути сивою тоді я спитаю «скажи чи вдалося поруч зі мною стати щасливою» коли ти почнеш розбавляти мартіні для того, щоб просто не бути п’яною тоді я спитаю тебЕ на коліні «скажи чи була ти зі мною коханою» і нехай я ніколи не питиму пива і нехай я постійно вставатиму зрАна лиш би тільки почути твоє «я щаслива» лиш би тільки почути твоє «я кохана»... (с ) Dmytro Oryshkevych

  Я з тих жінок, В яких завжди все добре! Навіть, коли від болю стигне кров... І, коли серце від образи стогне, Я посміхаючись щиро... Знов і знов... Я з тих жінок, В яких завжди все супер! І про яких розказують байки... Яких не люблять ненависні люди, Бо не такі ми зовсім, як вони! Я з тих жінок, В яких завжди все класно! Які сміються щиро аж до сліз... Які радіють теж чужому щастю І моляться, щоб Бог усіх беріг... Я з тих жінок, яких усе "в ажурі"... Завжди... Хоч забинтована душа... Не піддаємось жодній ми дресурі Хоч зранені, та сильні в нас серця. Я з тих жінок, Які завжди щасливі ! Де б не були ми, Де б ми не жили.... І наша сила у любові й вірі... Нас обіймає сам Господь крильми! Автор Анна Головач

  І коли буря стихне, ти сам не зрозумієш, як зміг пройти крізь неї та вижити. Ти навіть не одразу повіриш, що вона справді відступила. Зрозуміло буде лише одне. Ти вийдеш із цієї бурі не таким, яким був до неї. У цьому є сенс бурі. Харукі Муракамі

Спакувала в валізу іще одну осінь. Стало важче нести. Стало більше "було". Ще одна павутинка заплуталась в коси, Ще одна борозенка зорала чоло. У букетику "буде" поменшало квітів, У молитвах ранкових побільшало слів. Щиро дякую Богу за роки прожиті, За щасливі хвилини і ночі без снів. А з-за обрію сонце надії виносить, Будуть весни і літо, і квіти в саду. Ще не фініш, я просто іще одну осінь Спакувала в валізу і далі піду. О.Грейнер

  Сьогодні осінь Увійшла в село. Труснула у травицю Яблук з грушками, Туманом Ранку сповила чоло І усміхнулась Сонячно й натруджено. Пробігло літо, Ніби й не було. Вже ластівки Збираються у вирій. Нехай ця осінь Буде на добро, Нехай нарешті, Дні прийдуть щасливі. Ми прожили Такий буремний рік: Він нас змінив – Колишніми не стати! Минають дні, Колись минуть роки, Та серце завжди Буде пам'ятати Все, що спізнали: Кривду і любов... І нам уже Ніколи не забути: Міста скалічені, Ув'язнений АЗОВ І той страшний, Кривавий місяць Лютий. © Світлана Перч

  Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі, чи може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність. Ліна Костенко.