Кава для панянок від Катерини

Бувають дні, які хотілось би поставити на повтор, Допиваючи каву ранкову, натискаючи клавішу play, Жодних рухів раптових, пильним поглядом в монітор. А чи ні, краще тілом мандруючи, поміж хвилей знайомих алей. Ті дороги так звичні й відомі, ті помилки прожиті давно, Їм логічне завершення мати, нам наданий життєвий урок. Старі спогади в пам"яті зринуть, в поєданні зі старішим вином, І солодким недугом постануть із прочитаних сторінок. Незліченний той час минулий, та, на жаль, не триває вічність, Завузький кругозір у людей в чиїй владі безмежний простір, Те, що мають псують і не цінять, лиш пізніш надають величність,Все тим дням, які хочеться так, все ж поставити на повтор. Автор: Ольга Варнавська

От-от Різдво...А сумно на душі... Зринають в пам'яті загублені у часі Ті давні дні,що сніг припорошив, Та слід на нім залИшився ще й досі... Це татів слід,що сіно ніс у дім, За звичаєм - на стіл,як і годиться. Щербатий місяць підглядав за ним, Розвісивши світильники-зірниці. Поскрипував різдвяний морозець. Світилась хата в паморозі вікон. КлубАми дихав в небо коминець. Скрадалась ніч,зіщуливши повіки. А в хаті мама поралась в той час. Вгинався стіл і пахло пампухами. В кутку - ялинка в сяянні прикрас. І чути десь вертеп з колядниками. З тих пір, здається, пронеслИсь віки!... В минуле вже не відчинити двері... Та щоріздва нагадують зірки Той татів слід і мамину вечерю. Валентина Матвіїв

Я осінь запрошу на кави філіжанку. Поставлю стіл у яблуневому саду. Накрию теплим пледом коліжанку, щоб не промерзла часом на біду... Шалено любимо яскравий романтизм. Ми стільки разом у житті зробили кроків, що над усе цінуємо ліризм... Ми ж бо ровесниці, подруги стільки років. Лора Янош@2016р . Сторінка автора на Фейсбуці: https://www.facebook.com/profile.php?id=100009253599457&hc_ref=ARQSHAKq8sJ0R0LScq5-9o1AzpSRnbWu4gK0npBUxn_nkM9wDHd1gz55Vsi8KO2ztYQ&fref=nf&__xts__[0]=68.ARCnc7G14VnPxhaFu4w7pC1w1xCB-mVayTJqlLuYzT4jdJTIDNY0CX_gw3kHpTD4OT6e0ALKTjKDC29AwAvtS4fTS3y109CbQMucxk8xoomZCj7dBH5u5ovP_7R_Qvwp3rpk7wUiGNy2WSQk2RiWENn2E7QyHaN5kUv4wvJw0c6SQ49epTNQzA&__tn__=CH-R

Художник - Старовойтова Н.В. Осінь — у барвистому намисті.  Як циганка — з бубоном в руці.  Поцілунок — чистий і вогнистий  на моїй зоставила щоці.  Не забуду: вчора в бубон била,  танцювала, дика і палка,  і, немов на картах, ворожила  на кленових зоряних листках. Я платив грошима їй немало,  потім серце вийняв — і віддав,  і вона мені тебе вгадала  так, як я того і забажав.  Де циганка? Де відьомські коси  у стрічках, квітках і дукачах?..  Так, тебе наворожила осінь  на кленових зоряних листках… Євген ГУЦАЛО

А що посієш, те колись пожнеш. А що промовиш - вилетить, як пташка. А що вчинив, то з тим ти і помреш. Несеш свій хрест, хоча нести так важко. Пожнеш і бурю, руйнівну грозу. Слова летять, як горобці у зграї. Ти зрониш гірку, мовчазну сльозу. Відчуєш спокій лише в ріднім краї. І твої вчинки, вічнії жнива, Снопами ляжуть, де зерно й полова. А твої гострі й лагідні слова - Це спокою й неспокою основа. І так живеш. Слова, як горобці. В житах ромин, волошка і метлиця. Дві зморшки заясніли на щоці. Ну а в душі і маки і липчиця. Ну а в душі щоденний урожай. Душа, хоч грішна, проситься до раю. О, Боже милостивий, не карай. Бо я щодня сама себе караю. Автор - Галина Потопляк. Профіль на ФБ  Galina Potoplyak https://www.facebook.com/profile.php?id=100005045595626&sk=wall&fref=gs&dti=200051983440910&hc_location=group_dialog

·  Люди трапляються без глибини, А бувають - без дна. Як би ти це перевірив, якби не пірнав? Як би знав? Люди бувають камінням, ламають хребти.  Та підставляєш їм спину, бо раптом і ти Каменем станеш для когось. Надгробним? Наріжним? Тим, що на серце лягає Чи в пазусі ріже? Тим, що жбурнуть у безвинного? Час розкидати. Тим, що зберуть і збудують алтар або хату? Тим, про який згодом будуть казати "скрижалі"? Як би ти це перевірив інакше? На жаль Чи на щастя. Іноді треба злетіти, щоб впасти. Іноді падають, щоб цінувати політ. В болю мільйони облич, та найбільше болить тим, хто здався. Люди бувають без світла, тепла, кольорів. Як би ти це перевірив, якби не горів? Якби не зігрів? Є люди-хащі і є люди-путь. Є люди-пам'ять і люди-забудь. Є люди-тиша і люди-слова. Як би ти знав це, якби не бував кожним із них в певний час, в певнім місці? Є люди-сонця, зірки, люди-місяці. люди із льоду, вогню, із води. Люди зі слави й ганьби. Кожен із них - то є...

Художник -  Л адо Тевдорадзе КОХАННЯ Захищу тебе від спеки – х м а р и н к о ю… Упаду на спраглу душу – д о щ и н к о ю… Заіскрюся в буйних травах – р о с и н к о ю… Загорюся у намисті – п е р л и н к о ю… Порятую згаслу ватру – ж а р и н к о ю… Загублюся в кучугурах – с н і ж и н к о ю… Щоб зігріти – стану в ковдрі в о р с и н к о ю… Засміюся – серед суму – с м і ш и н к о ю… Циферблат твій ощасливлю – х в и л и н к о ю… Доведу тебе до Храму – с т е ж и н к о ю… Зачеплюсь за твої вії – с л ь о з и н к о ю… Прихились до мого… серця – б и л и н к о ю… Стань моєю… лиш моєю половинкою! Василь Мошуренко ‎  

Доню, моя донечко, пелюсточок з квіточки, До твойого серденька прихилю ввесь світ, Небо з райдуг зіткане, та мільйони зірочок, Щастя мною зібране з тисячі орбіт! Я за тебе, крихітко, помолюся Богові, Хай засіє піснею все твоє буття, Хай мої молитвоньки будуть допомогою І шовками вишию стежечку в життя! Повплітаю в доленьку діамантом виткані Всі пісні, що співані, а до ніг бузки. Весноньки смарагдові солов*ями кликані, Мрії твої світлії загорну в казки. Доню моя, долечко, мого світу лелечко, Чебрецями затишно пристелю шляхи. Моя Ладо ніжная, щастя мого жменечка, Відмолю Орантою всі твої гріхи. Я тебе дитиночко, обдарую силою, Що врятує серденько від гіркот усіх, Ти у мене, дівчинко, маєш буть щасливою, Бо в рушник твій матінка вшила сонця сміх!!! Автор -  ‎ Таня Шугар-благодарна ‎  

Лелека.  Шупляк Олег А ЇЙ БИ ВОЛІ... А Їй би волі... А Їй би крила... Вона б додому Сама летіла. А Їй так мало Для щастя треба: А Їй би Маму І клаптик неба. А Їй би вітру, Що з України... А Їй би квітку, Що з полонини... А Їй би вдома Себе лишити... Життєву втому Кудись згубити... Бо вдома - вільна... Бо вдома - крила... Бо вдома - сильна... А там - безсила... Бо вдома - пташка, Яка літає.... А там... там важко... Там крил немає.... © Христина Кравчишин

Да, давным-давно, не в нашем веке, Тыщу лет назад, пожалуй, верных Боги дали крылья человеку - Одному из всех простых и смертных. Смог он песни петь под небесами, Видеть то, что никому другому Не дано вовек постичь глазами, Даже с крыши собственного дома. Но давным-давно, не в нашем веке, Сами люди, совесть не тревожа, Отрубили крылья человеку - Чтоб на всех других он был похожим, Чтобы не парил под облаками, Он, успевший на земле родиться. Мол, начнёт вдруг говорить стихами, И, не дай Бог, этим возгордится. Отрубили, порешили с миром: Дескать, он казнён за сумасбродство. И сказали, искорёжив лиру: - Крылья - настоящее уродство! ...Век сейчас другой. Другой,  но всё же Сколько в мире милых и постылых. А всего сильней меня тревожит Страшная позиция бескрылых. Их не взволновать цветочной завязью,   Не пронять их даже звездной пылью. У других они из чёрной зависти Отрубают трепетные крылья. И потом кричат, разбившись в доску,   Истово, безжалостно, как прежде, На любых...

Серед жінок Вона не ідеальна, Але така єдина з-поміж них. Комусь проста, для когось - надзвичайна. Комусь любити можна, комусь - гріх. Розгадана й таємна водночас. Комусь буденна, а комусь - святкова. Кому яка покаже тільки час! Хтось буде берегти усе життя. Комусь так ясно сонечком засвітить, Комусь не відповість на почуття! Хтось скаже: "Ні, повір, Вона свята!" Хтось не збагне, за що Її кохати, В той час як іншим буде дорога! Та чимось особлива з-поміж них! Її забути - справа це звичайна. Та надзвичайним є знайти таких! Така одна: і звична, й загадкова, Хтось пройде повз й ніколи не помітить, Хтось скаже: "В Ній гріхів не зрахувати!" Серед жінок Вона не ідеальна, Та чимось особлива з-поміж них! Її забути - справа це звичайна. Та надзвичайним є знайти таких! Христина Кравчишин. Львів. 11.11.2016р.

Жінко, тобі уже "за": За "надцять", за сорок, за полудень... А в серці така ще весна, Так, начебто сонце у голову! І цвіт той затьмарює світ, І думи, як бджоли рояться, І вітер скуйовджує слід Рокам, з порахованим щастям... Хмелієш від квіту душі, А та розбуялась нівроку, І сріблом відбились дощі В давно неціловану косу. Жінко, тобі уже "за"... А ти би цвісти ще хотіла... Та, знаєте, певно, душа Таки не старіє... лиш тіло... © Оксана КУЗІВ "Таки не старіє душа... "

Спасибо, жизнь, за то, что вновь приходит день, Что зреет хлеб и что взрослеют дети. Спасибо, жизнь, тебе за всех родных людей, Живущих на таком огромном свете. Спасибо, жизнь, за то, что этот щедрый век Звучал во мне то щедростью, то болью, За ширь твоих дорог, в которых человек, Все испытав, становится собою. За то, что ты река без берегов, За каждую весну твою и зиму, За всех друзей и даже за врагов - Спасибо, жизнь. За все тебе спасибо! За слезы и за счастье наяву, За то, то ты жалеть меня не стала, За каждый миг, в котором я живу, Но не за тот, в котором перестану. Спасибо жизнь, что я перед тобой в долгу, За прошлую и завтрашнюю силу. За все, что я еще успею и смогу, Спасибо, жизнь, воистину спасибо. Роберт Рождественский

К Счастливому миру ведут все дорожки. Живут в этом мире счастливые крошки, Там Вера с Добром поселились на веки Там ветер – из смеха, из радости - реки, Там рыжее солнце играет лучами, Там звонкие звёзды хохочут ночами И маленьким жителям этой страны Спускают на лучиках добрые сны. Там служат волшебники светлому детству, Весёлые сказки живут по соседству, Там даже тоска никогда не тоскует, Года бесконечно кукушка кукует, Никто не болеет, никто не страдает, А если вдруг горе туда забредает, То добрые феи тот час налетят И в шарик воздушный его превратят. Прекрасные феи хранят за лесами Огромный хрустальный сундук с чудесами. И если кому-то захочется чуда, То можно достать это чудо оттуда. К Счастливому миру по светлой дороге Лишь добрые люди идут без тревоги. Все добрые люди, счастливые люди Творят чудеса и мечтают о чуде. Ирина Гурина

Надо ценить каждую минуту своей жизни сейчас, когда живы родители, родственники и друзья, когда обиды можно загладить, ушедших – вернуть, ведь они ушли ещё не навсегда.. Мудрое стихотворение талантливого и любимого всеми нами кинорежиссера Эдьдара Рязанова. Ностальгия Ностальгия — это значит неизбывная тоска, когда сердце горько плачет от любого пустяка. Ностальгия, как дорожка — очень трепетная нить — в то, что больше невозможно ни вернуть, ни воскресить. Что такое ностальгия? Это боль и это крик, и разлука с дорогими, и со всем, к чему привык. Ностальгия — это пламя, не зальют его года, это раненая память об ушедших навсегда. Голову сжимает обруч, жизнь на медленном огне. Ностальгия — это горечь по потерянной стране. По утраченному детству, куда путь заказан вновь, и не существует средства, чтобы оживить любовь. Ностальгия, как дорожка — очень трепетная нить — в то, что больше невозможно ни вернуть, ни воскресить.

В моих планах сегодня  - Весна, Несмотря на  снег  за окном , Пробуждаясь от зимнего сна Я оставлю дела на потом… В моих планах – улыбчивый взгляд , Невзирая на хмурость погоды . Улыбаюсь я всем невпопад , Компенсируя строгость природы… В моих планах – Душа наразлёт! Хотя трудно по льду разбежаться . Всё же просятся крылья в полёт И летать, и парить, и смеяться! В моих планах танцует Весна! Вам не слышен мотив её песен? Просыпайтесь от зимнего сна – Полетаем над миром мы вместе!                                                                         Автор -  Юрий Рыбка

Н. Говорухина. Благоухание весны. « Попробуй…» — шепнула Мечта. «Что? Опять?!» — возмутился Опыт. «Хе! Cнова из-за меня» — улыбнулась Причина. «Нет! Из-за меня!» — поспорила Гордость. «А может не надо?» — пролепетала Осторожность. «А вот и я!» — объявила Решительность. «Куда это без меня?» — вопросило Опьянение. «Без тебя уже никуда» — ответило Спокойствие. «А может , лучше завтра?» — поинтересовалось Сомнение. «Сегодня или никогда!» — отрезало Упрямство. «Главное - только не как вчера!» — предупредила Обыденность. «Вчерашнее не повторится!» — успокоила Глупость. «Всё будет по-другому!» — соврало Предчувствие. «На что-то это похоже» — задумалась Память. Мечта встала и ушла.

А Человеку - нужен крепкий чай, а не меха, какие подороже. И просто слышать: - как же я скучал! И улыбаться: - я скучала тоже... А Человеку нужен дом и сад. И два окна. И старенькие двери. И просто слышать: - как тебе я рад! И отвечать: - ах, как тебе я верю! Нужна заря. И в окна тихий стук. И верный пёс, который скрасит вечер. И просто слышать: - что с тобою, Друг? И отвечать: - хочу расправить плечи... Чтоб наши чувства - не свелись к нулю. И кто далек - ставал ещё роднее. И просто слышать: - я тебя люблю. И отвечать: - а я тебя - сильнее! Алена Васильченко

А мне бы спрятаться от вечной суеты, Которая бывает нестерпимой... Сжечь за собой прогнившие мосты... И просто чувствовать себя...любимой... А мне бы счастья...целый океан... Чтобы оно вокруг...везде плескалось... Я всем на свете по чуть-чуть раздам... По капельке...но, чтобы, всем досталось... А мне бы в небо...птицей, в облака... Туда, где звёзды...где гуляет ветер... Я посмотрю на мир наш...свысока... Как он красив...прекрасней нет на свете... А мне бы к Богу...рядышком побыть... За всех друзей, любимых помолиться... За то, что научил меня любить... За жизнь мою...Ему бы поклониться... ...................................... А мне бы спрятаться от вечной суеты... И просто чувствовать себя...любимой... © Copyright:  Галина Воленберг , 2013

Молодость... Старость... Привычно, знакомо... А я бы делила жизнь по другому: Я на две бы части ее делила, На то,что — будет, и то что — было... Ведь жизнь измеряют — знаете сами - Когда — годами, когда — часами... Знаете сами: лет пять или десять Минуте случается — перевесить... Я не вздыхаю: о, где ты, юность! Не восклицаю: ах, скоро старость! Я жизни вопрос задаю, волнуясь: Что у тебя для меня осталось? Припоминаю я все, что было, Жизнь пересматриваю сначала, Как беспощадно меня учила, Какие подарки порой вручала. Знала я счастье, не знала покоя, Знала страданья, не знала скуки. С детства открылось мне, что такое Непоправимость вечной разлуки. Руки мои красивыми были, Нежными были, сильными стали. Настежь я сердце свое раскрыла Людскому счастью, людской печали. Я улыбалась и плакала с ними, Стала мудрее и непримиримей, Мягче я стала, тверже я стала, Лгать и завидовать перестала. Молодость — сила. Старость — усталость. Думаю, сила — в за...