Кава для панянок від Катерини

  Нічна Берегиня. Художник - Шупляк Олег. Летять роки, мов цвіту пелюстки, На зміну дню приходить надвечір'я... Мудрішають і мрії, і думки, Милішає, у спориші, подвір'я... Цвіте біленько в косах сивина, У голові барометр оселився, А тут ще клята бісова війна Марнує нерви й час, що залишився. Я Богу вдячна, що я ще живу, Збираю врожаї й слова у ві'рші... Топчу' стежину і на ній - траву, Шепочу: "Господи, аби не гірше". Мені себе не шкода і не жаль, Я за дітей Всевишнього благаю: "Пошли їм чисту й мирну синю даль, Вділи на долю хоч краєчок раю. Щоби зазнали щастя на землі І щоб любов постукала у серце... Щоб діточки родилися малі, Щоби достатком повнилось відерце... Дай миру, Боже, цій святій землі, Верни живим додому дітям тата, Всім матерям віддай живих синів, Що зараз обіймають автомата. Прости нас, милий Боже, за гріхи, Бо на землі святих давно немає, Пошли усім, хто сіє - колоски, Діждатись дай усім, хто десь чекає... Над людом зглянься, відведи біду,

  Із бідою Паска ця, з гіркотою. Мішана з тривогою, із сльозою. А червоні крашанки в білій мисці - Діти ненароджені у колисці. Гірко плаче матінка в хаті-пустці, У руках зминаючи чорну хустку. Більше не спече вона паски сину, У бою нещадному він загинув. Не скуштують пасочки донька й внуки. Принесла ракета їм смерть у муках. Прилетіла клятая серед ночі... Гірким болем сповнені сині очі. В хаті залишилася самотою, У напівзруйнованій сиротою, І не пахне пасочка більше в домі. І не буде радості, свята в ньому. #ЛідіяМищенко

Художниця Оксана Руденко. "Код нації" Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Сипнути так щедро, як сіються квіти край тину. Навчи мене, Боже, не стратити в серці тепла І серед руїн не згубити у сòбі людину. Навчи, мене, Боже, посіяти жменю квітòк. У душах чужих хай квітують і ваблять красою. А зілля й полин заплести у цілющий вінок, Щоб гоїти рани, спричинені горем й війною. Навчи мене, Боже... Бо я вже німа і черства. І очі краси у весні майже не помічають. Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Хай зІ'йде воно. І хай квіти в душі розквітають. Людмила Галінська

Весна не знала, що іде війна... Та й звідки знати їй, вона ж ВЕСНА. У неї свій одвічний календар, Одержаний від Сонця щедрий дар: Із вирію покликать журавлів, Щоб не цурались рідної землі. Збудить зернятко й сонний корінець, Прикрити листом кожен пагінець. Веселі фарби сипать навкруги. Квітчати квітом і сади, й луги. Щоб все навкруг буяло і цвіло, Щоб розквітало, квітло, ожило. Весна не знала, що іде в біду... Їй доведеться поросль молоду Ростити так, щоб лікувати рани, Що на землі залишили тирани. Вона не знала, що іде у біль... Що на полях гнилу болотну цвіль Корінням доведеться обкрутити Щоб не бур'ян там проростав, а квіти. Весна не знала... Просто йшла в свій час. Несла вона не тільки цвіт до нас. Несла надію, віру, сподівання, Що Всесвіт чує наші побажання. І буде Перемога! І ВЕСНА Світ обдарує милістю сповна. Та тільки радість полинова буде. Ніхто цей довгий лютий не забуде. Лідія Мищ енко

  Прицокало, прибилось, притекло, Припало, пригорнулось, причинилось, Заплакало і — никма утекло Чорняве полум’я з печальними очима. До телефону — він його не бачив. Хоч телефон — сюди-туди: нема! А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче, І груша з грушами прибилась до вікна. Прицокало, прибилось, прилюбилось… Узяв у голову, чи, може, так — приснилось! Чорняве полум’я, чорняву ту завію Узяв у душу, як блакитний сон. А чути плач — то плаче телефон, Просунувши у ніч свою холодну шию. 1965,  Микола Вінграновський

З хвилини на хвилину…  Завіє сніг і наш поріг, І в полі бадилину.  За ногу вхопить вітер дим, А сніг і дим завіє, щ е й білим язиком твердим Прилиже дим, як вміє. Хвоста розпушить курці сніг і  пожене за вітром, Останні яблучка із ніг з іб’є із віт над світом. До айстр останніх припаде г убами сніговими І тихо їм щось доведе, і  забіліє з ними… Під самим садом обрій ліг н а сіру павутину… Вже неминуче буде сніг з  хвилини на хвилину… Микола Вінграновський