Душа не спить і тіло не дрімає. Холодна хвиля з півночі іде. А літо вже в куточку спочиває. І скоро горобина обпаде. Обтруситься, обсиплеться та й вклякне На грядці перезріла лобода. І небо голубе поволі зблякне. І потемніє у ріці вода. Душа не спить, ще виспиться зимою. Ще буде тишу віником будить. І осінь близько. Осінь вже зі мною. Ось чуєш як світанок холодить. Як падає роса на жовті квіти. Туман повзе, ховається в полин. Готуються іти до школи діти. Та чи ж підуть, коли ще карантин. Промчало літо і не оглянулось. Як день один, як подих, тепла мить. Зробило фото, з нього посміхнулось. І вже бадилля в борознах димить. І вже Пречиста скоро, вже Успіння. Життя, як птах, снує туди-сюди. Вже сиплеться із маківки насіння. Вже мало предосінньої води. Душа не спить. Вона ж бо є невтомна. Страждає, вірить, любить. Бо ж свята. І вже кропива не пече дводомна. І вже в повітрі зріє гіркота. Автор - Галина Потопляк.
Про життя, про жінок, і про мене, зокрема...