Кава для панянок від Катерини

Спакувала в валізу іще одну осінь. Стало важче нести. Стало більше "було". Ще одна павутинка заплуталась в коси, Ще одна борозенка зорала чоло . У букетику "буде" поменшало квітів, У молитвах ранкових побільшало слів. Щиро дякую Богу за рОки прожиті, За щасливі хвилини і ночі без снів. А з-за обрію сонце надії виносить, Будуть вЕсни і літо, і квіти в саду. Ще не фініш, я просто іще одну осінь Спакувала в валізу і далі піду. Спакувала в валізу іще одну Осінь... О.Грейнер

НАТХНЕННО-ПРИМХЛИВА Ця осінь сьогодні натхненно-примхлива, Їй вітер шепоче звабливі слова. Я вкотре милуюсь народженням дива. Ця осінь сьогодні жива. Ця осінь сьогодні окрилена й вільна, А вітер для неї, мов бажаний гість. "Мабуть, я від щастя здаюсь божевільна!", - Так осінь мені відповість. Ця осінь розкішна і лагідний вітер Насправді такі і далекі, й чужі. Сховаю цей Богом сотворений витвір У скриньку своєї душі. © Христина Кравчишин

... А жінка буває тривожна, як осінь. То дихає вітром, то ласки попросить, То болю завдасть, а то вигоїть рани, Листочком у світ полетить за коханим. А осінь в природі – це завжди, як диво, Так само і жінка: буває вродлива. Буває примхлива, буває зрадлива... Нехай тільки кожна з них буде щаслива... © Ліна Костенко

Жили-были, вaрили кашу, закрывали на зиму банки. Как и все, стaновились стaрше. На балконе хранили санки, под кроватью коробки с пылью и звeздой с новогодней ёл ки. В общем, в принципе - не тужили. С рaсстановочкой жили, с толком. Берeгли на особый случай платье бaрхатное с разрезом, два флакона духов от гуччи, фетра красного полотрeза, шесть красивых хрустальных рюмок и бутылку китaйской водки. А в одной из спортивных сумок надувную хранили лодку. Время шло, выцветало платье, потихоньку желтели рюмки, и в коробочке под кроватью угасала звезда от скуки. Фетр моль потихоньку ела, лодка сохла и рассыпалась. И змея, заскучав без дела, в водке медленно растворялась. Санки ржавились и рыжели. Испарялся закрытый гуччи. Жили, были, и постарели, и всё ждали особый случай. Он пришёл, как всегда, внезапно. Мыла окна, и поскользнулась. В тот же день, он упал с инфарктом. В этот дом они не вернулись. Две хрустальные рюмки с водкой, сверху хлеб, по квартире ветер. Полным ходом идёт уб

Й скиглити також не треба, бо скарги твої недоречні, що десь там «корчує» ноги і ціни «скажені» аптечні… І не кажи ніколи: «…я тобі все віддала….» бо слухать твої «приколи» нестерпно, щоб ти це знала… Годі уже страждати, змирися, що ти бабуся. Навчися себе сприймати й любити навіть в кожусі… І перестань вкладати гроші у «крем – шпаклівку», пластику виробляти, краще купи путівку…. І не чекай подяки ти від дітей чи внуків, зайвого не патякай… Бери «старого» за руку, бо він один пам’ятає тебе молоду й красиву, й по своєму досі кохає хоча вже стару і сиву. Він може на нині єдиний кому ти по справжньому треба, тож не втрачай ті хвилини даровані Богом з неба. І пам’ятай, ти зробила все на що Божа воля. Хто завинив - простила… В кожного ж своя доля… Треба життя сприймати як небеса посилають… Молодість всім доступна, старість лиш обрані мають….                                                  2019,  Галина Кухаришин

Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар,  продавалися різні Долі. Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хто купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони. Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним. Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась. Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче. – А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо,  – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе. – То хто ж ти така? Як твоє ім’я?  Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться,  – у мене жодних претензій

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, – XX вік! – а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла. Ліна Костенко

Бувають дні, які хотілось би поставити на повтор, Допиваючи каву ранкову, натискаючи клавішу play, Жодних рухів раптових, пильним поглядом в монітор. А чи ні, краще тілом мандруючи, поміж хвилей знайомих алей. Ті дороги так звичні й відомі, ті помилки прожиті давно, Їм логічне завершення мати, нам наданий життєвий урок. Старі спогади в пам"яті зринуть, в поєданні зі старішим вином, І солодким недугом постануть із прочитаних сторінок. Незліченний той час минулий, та, на жаль, не триває вічність, Завузький кругозір у людей в чиїй владі безмежний простір, Те, що мають псують і не цінять, лиш пізніш надають величність,Все тим дням, які хочеться так, все ж поставити на повтор. Автор: Ольга Варнавська

От-от Різдво...А сумно на душі... Зринають в пам'яті загублені у часі Ті давні дні,що сніг припорошив, Та слід на нім залИшився ще й досі... Це татів слід,що сіно ніс у дім, За звичаєм - на стіл,як і годиться. Щербатий місяць підглядав за ним, Розвісивши світильники-зірниці. Поскрипував різдвяний морозець. Світилась хата в паморозі вікон. КлубАми дихав в небо коминець. Скрадалась ніч,зіщуливши повіки. А в хаті мама поралась в той час. Вгинався стіл і пахло пампухами. В кутку - ялинка в сяянні прикрас. І чути десь вертеп з колядниками. З тих пір, здається, пронеслИсь віки!... В минуле вже не відчинити двері... Та щоріздва нагадують зірки Той татів слід і мамину вечерю. Валентина Матвіїв