Кава для панянок від Катерини

Художниця Оксана Руденко. "Код нації" Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Сипнути так щедро, як сіються квіти край тину. Навчи мене, Боже, не стратити в серці тепла І серед руїн не згубити у сòбі людину. Навчи, мене, Боже, посіяти жменю квітòк. У душах чужих хай квітують і ваблять красою. А зілля й полин заплести у цілющий вінок, Щоб гоїти рани, спричинені горем й війною. Навчи мене, Боже... Бо я вже німа і черства. І очі краси у весні майже не помічають. Навчи мене, Боже, посіяти жменю добра. Хай зІ'йде воно. І хай квіти в душі розквітають. Людмила Галінська

Весна не знала, що іде війна... Та й звідки знати їй, вона ж ВЕСНА. У неї свій одвічний календар, Одержаний від Сонця щедрий дар: Із вирію покликать журавлів, Щоб не цурались рідної землі. Збудить зернятко й сонний корінець, Прикрити листом кожен пагінець. Веселі фарби сипать навкруги. Квітчати квітом і сади, й луги. Щоб все навкруг буяло і цвіло, Щоб розквітало, квітло, ожило. Весна не знала, що іде в біду... Їй доведеться поросль молоду Ростити так, щоб лікувати рани, Що на землі залишили тирани. Вона не знала, що іде у біль... Що на полях гнилу болотну цвіль Корінням доведеться обкрутити Щоб не бур'ян там проростав, а квіти. Весна не знала... Просто йшла в свій час. Несла вона не тільки цвіт до нас. Несла надію, віру, сподівання, Що Всесвіт чує наші побажання. І буде Перемога! І ВЕСНА Світ обдарує милістю сповна. Та тільки радість полинова буде. Ніхто цей довгий лютий не забуде. Лідія Мищ енко

  Прицокало, прибилось, притекло, Припало, пригорнулось, причинилось, Заплакало і — никма утекло Чорняве полум’я з печальними очима. До телефону — він його не бачив. Хоч телефон — сюди-туди: нема! А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче, І груша з грушами прибилась до вікна. Прицокало, прибилось, прилюбилось… Узяв у голову, чи, може, так — приснилось! Чорняве полум’я, чорняву ту завію Узяв у душу, як блакитний сон. А чути плач — то плаче телефон, Просунувши у ніч свою холодну шию. 1965,  Микола Вінграновський

З хвилини на хвилину…  Завіє сніг і наш поріг, І в полі бадилину.  За ногу вхопить вітер дим, А сніг і дим завіє, щ е й білим язиком твердим Прилиже дим, як вміє. Хвоста розпушить курці сніг і  пожене за вітром, Останні яблучка із ніг з іб’є із віт над світом. До айстр останніх припаде г убами сніговими І тихо їм щось доведе, і  забіліє з ними… Під самим садом обрій ліг н а сіру павутину… Вже неминуче буде сніг з  хвилини на хвилину… Микола Вінграновський