Перейти до основного вмісту

Публікації

Притча для п"ятниці: Про мудрість, яка допомагає сприймати життя таким, яким воно є

  Ця історія трапилася в Китаї, у часи Лао-цзи. У селищі жив дуже бідний старець, але навіть монархи заздрили йому, бо у старого був прекрасний білий кінь. Царі пропонували за коня казкову ціну, але старець завжди відповідав відмовою. Одного ранку коня не виявилося в стайні. Зібралося все село, люди співчували: - Дурний старий. Ми знали, що одного разу коня вкрадуть. Краще було б продати його. Яке нещастя! Старий, сміючись, відповів: - Не поспішайте з висновками. Просто скажіть, що коня немає в стайні - це факт. Не знаю, нещастя це чи благословення, та й хто знає, що буде далі? Через пару тижнів кінь повернувся. Він не був вкрадений, просто вирвався на волю. І не просто повернувся, а привів із собою дюжину диких коней з лісу. Збіглися сусіди навперебій твердили: - Ти мав рацію, старий. Прости нас, нам невідомі шляхи Господні, але ти виявився більш прозорливий. Це не нещастя, це благословення. Старий усміхнувся: - Знову ви заходите занадто далеко. Просто скажіть, що кінь повернувся. Ніх
Останні публікації

"Кричали ледарі: "Нам лідера! Хоч поганенького! Аби!"

З днем народження, вельмишановна пані Ліно!    "Кричали ледарі: "Нам лідера! Хоч поганенького! Аби!" На цю біду немає лікаря... Не дай Бог, бути лідером юрби! Шакали знову ошукали, тепер вони вже не шакали, тепер вони: то "за", то "проти", то шахраї, то патріоти. Доборолися! Добалакались! Досварилися, аж гримить! Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить: від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б'ють, від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?! Популяція! Нація! Маси! І сьогодні, і вчора, й колись українського пекла гримаси упеклися мені. Упеклись! Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство, і віки без голів'я вогонь, - хай він спалить усе це нікчемство, українського пекла вогонь!"                    Л. Костенко

І вижити, і вистоять. Бо "разніца" велика... Різдво, Різдво, мій янголе, у Бога-Чоловіка

  Художник - Анна Корольова Ангелику, ангелику, розправ дитячі крила. Щоб світ набрався мудрості Ісуса і Ярила. Щоб люди не тривожились, щоб діти не тремтіли. Щоб пташечки веснянії сміятися хотіли. Ангелику, маляточко, тримай мене незримо. За пальчики, за рученьки надійно, невломимо. Навколо стільки холоду, пожеж і злої піни. Навколо аномалії. Заходь, заходь у сіни. Я відчиняю хвірточку і двері до господи. Заходь, неси до темряви промінчики свободи. І крихту миру, спокою. І мисочку узвару. І дітям, божим янголам, солодкого нектару. Прошу тебе, молю тебе і каюся, і каюся. І жити вірно, праведно я дуже намагаюся. І бачу зими з веснами. І чую грім із лайкою. І осінь свою пізнюю підв"язую я крайкою. Сьогодні час замислитись, час діяти, поститися. Сьогодні треба голосно до неба помолитися. І вижити, і вистоять. Бо "разніца" велика... Різдво, Різдво, мій янголе, у Бога-Чоловіка. Автор - Галина Потопляк, 2020.

Були колись зими. Весною бурульки. І діти сковзались як вилізли з люльки...

  Американський сучасний художник - Роберт Дункан Зима в забутті. Зима на картинці... І рік молодий нам приносив гостинці. І сніг у дворі, в саду, на загаті. І тепло і затишно в батьковій хаті. Бабусина хустка навхрест попідруки. І валянки биті носили онуки. І валянки шиті, і шуби з цегейки. Поглянеш на фото і думаєш - "фейки". А це все було. Давно? Та не дуже. Мороз десь за двадцять і вітер знай струже. І сніг то летить, а то крутить цигарку І лізе, і лізе в малесеньку шпарку. А діти на лижах. А діти з санками. А небо світає. А небо з димами. Трубою йде дим - до дюді і снігу. А котиться долом - то це на відлигу. І віник при вході. З фанери лопата Чекає на руки і мами, і тата. Бо снігу по пояс, бо криги півметра. Одягнеш кожуха, під нього ще й светра. Були колись зими. Весною бурульки. І діти сковзались як вилізли з люльки. І бабця ступити ногою боялась. А зимонька біла сміялась, сміялась. Автор - Галина Потопляк.

Живи цей день, немов би він один! Один - єдиний! І найкращий в світі!

  Світанок Ця ніч мине. І темрява відступить. Нехай здається, що життя так лупить, Що сил немає, і навколо - пекло. Та йде світанок. Він вже недалеко. А перед ним завжди темніше небо. Все це - життя. Все витримати треба. І це свобода, що не говори: Радіти світлу, вранішній зорі, Стрічати день і проводжати вечір. Нехай усе й відразу - та на плечі! Немов тягар, що нести нам несила... Але поглянь! Земля яка красива! Все перемелеться. Із борошна отого Собі хлібину спечемО в дорогу. В нову дорогу. До нових вершин. Живи цей день, немов би він один! Один - єдиний! І найкращий в світі! Заради нього варто все стерпіти... Так кожен день. І кожен вечір, й ранок... Хай чорна ніч. Але який світанок! Автор - Оксана Бохонко

О Мить… Зупинися… Ти в серці моєму тепер, мов фото на пам’ять

Каштанове листя осіннє – Прозоре й сумне… Мов золота чистого краплі Од сонця лишились… А нині – вже вечір… Темніє… Сніжком сипоне – І золото згасне… І стане коричневим пилом. О Мить… Зупинися… Ти в серці моєму тепер Мов фото на пам’ять: Ліхтар, що підсвічує Осінь… Безжально-коротке життя – Хтось незримо помер… То – золото серця блищить У каштанових косах.    © Вікторія Івченко м. Київ, жовтень, 2016 р.

На могилі тата й мами натрусити рути, на могилі брата - просто помовчати...

Чорні тюльпани - улюблені квіти мого татуся... ПОМИНАЛЬНИЙ Спочивайте з миром. Спочивайте з Богом. Там, де ви, затишно. Тут, де ми, вітри. В нас тривога всілась прямо за порогом. Степінь пандемії множиться на три. Осінь серце гріє, видалась погожа. Жовтень залишає золоті ліси. Відцвіли і мальви, відцвіла і рожа. І не чути поруч пташок голоси. Спочивайте, рідні. Час вас пом"янути. І принести свічку - Божу благодать. На могилі тата натрусити рути. На могилі мами - просто помовчать. В пам"яті картини щастя поруч з вами. Радості і тиші, музики й пісень. Ну а нині осінь з щирими сльозами. І ось цей самотній поминальний день. Спочивайте, рідні. За усе пробачте І молитву щиру знову й знов прийміть. Ви, дощі косії, під хрестом поплачте, Ви, вітри колючі, в ніженьки впадіть. Г.Потопляк.